E.A.S.T. (Essential Autonomous Struggles Transnational)

Від початку війни в Україні, E.A.S.T. (Essential Autonomous Struggles Transnational / Основна Автономна Транснаціональна Боротьба) намагалися переосмислити нашу політичну ініціативу в контексті, в якому екстремальне руйнування посилювало патріархальне насильство, расистські ієрархії та погіршувало умови життя та праці для робітників, мігрантів, жінок та ЛГБТКІ-спільноти. В цьому дусі ми брали участь у засіданнях Permanent Assembly Against the War (Перманентна Асамблея Проти Війни) і 1-го травня закликали всіх страйкувати війну та перетворили звичайні святкування Дня Трудящих на нагоду показати наші зв’язки та разом побудувати транснаціональну політику миру. В очікуванні наступного засідання Permanent Assembly Against the War 3-го липня, і з підготовкою до транснаціональної зустрічі в Софії, ми публікуємо рефлексію і доповідь про нашу дискусію про війну в Україні та боротьбу в суспільному відтворенні.

Необхідно і терміново показати умови, з якими стикаються біженці та мігранти, жінки, ЛГБТКІ-спільнота та працівники в новому контексті, який створює повно-масштабна війна. Таким чином, надзвичайно важливо зайняти політичну позицію, яка виходить за межі аналізу геополітичних сил і настановляє боротьбу всіх хто виконує важливу роботу в Центральній та Східній Європі, в центрі своєї основи. Війна в Україні втворила ці умови невидимими у суспільному відтворенні: демонтаж державного загального добробуту, який змушував жінок нести тягар репродуктивної праці вдома та за кордоном; сурогатне материнство як спосіб компенсувати збідніли зарплати; реформи трудової, аграрної та прокуратури погіршують умови праці. Тимчасом війна в Україні ще більше викрила років неоліберальних реформ у ЄС, його расистську політику громадянства та приналежності, а також лицемірство гуманітаризму ЄС. Цей расистський неолібералізм, звичайно, щодня переживають мігранти та нестабільні працівники в країнах ЄС та на його кордонах. Як феміністки, ми маємо завдання зробити видимими ці кризи, які були загострені війною, як це зробив транснаціональний феміністичний рух із публічним оскарженням і, отже, видимістю патріархального насильства.

Війна спричиняє роз’єднання, і саме з цієї причини E.A.S.T. повинні боротися з глибокими протиріччями, що виникають із цієї нової нормальності. У нас є проблема звернення уваги на локальні відмінності, які особливо в колишніх соціалістичних країнах виявляються як різька поляризація громадських дебатів. Наприклад, якщо деякі країни регіону, як Болгарія та Сербія, переживають масову мобілізацію проросійських фашистських партій і рухів, які підтримують вторгнення Путіна в Україну, Румунія, Польща та країни Балтії стикаються з відновленням посилення проекту НАТО і, як очікується, будуть «східним флангом» у війні проти Путіна. Ці «полярні протилежності» об’єднаються бо обидва зміцнюють націоналістичні та (ультра)праві позиції у відповідних контекстах.

Така динаміка впливає на суспільні рухи, профспілки та всіх хто шукає шляхи боротьби з війною та її наслідками. Наше завдання — зрозуміти джерело цих локальних відмінностей і проявляти інший дискурс, який може вийти за їхні межі. Починаючи з нашої боротьби за соціальне відтворення – поки жінки, ЛГБТКІ, працівники та мігранти також борються в цих нових обставинах, але в більш складних умовах – ми повинні втілити нашу транснаціональну політичну ініціативу в локальний контекст. Капіталізм просувається через війну, і цей прогрес виглядає по-різному глобально, у масштабах різних національних держав по світі, і в масштабах нашого повсякденного життя. E.A.S.T. прагнає розвивати позицію, яка працює на всіх рівнях; позиція, яка може протистояти війні в Україні та численним війнам у всьому світі, з наслідками більш-менш відчуватиме в Європі.

Щоб разом брести цю складність —цю мережу, яка об’єднує війну та мілітаризацію, економічні кризи та економічну політику, боротьбу робітників та соціальне відтворення —ми висвітлюємо кілька важливих моментів:

– Критика мілітаризації та помилкових дихотомій. Нам потрібно знищити суспільний кампізм, який змушує нас стати на бік режиму Путіна або неоліберальних демократій так званого «Заходу». В Україні та в інших країнах ЄС, військові витрати оплачуються за рахунок збільшеного трудового навантаження жінок, які зобов’язані звести кінці з кінцями у відчайдушних ситуаціях. Збільшення військового нарощування є ще однією причиною змусити жінок залишатися в підлеглих ролях у соціальному відтворенні. Ми боремося за свободу жінок і ЛГБТКІ в усіх країнах, щоб їх не примушували працювати за погану зарплату домашніми працівниками, прибиральницями, офіціантками, на фабриках і складах; або брати участь у військових діях і не дозволяти їм виїжджати від України через те, що в їхніх паспортах зазначені як «чоловіки». Національне самовизначення не є нашою метою, якщо воно прагне до включення в неоліберальне суспільство, де винагороди та ціна нерівномірно розподіляються між гендерами, статтями, етнічністю та класами.

– Інтеграція України в європейського неоліберального проекту. У публічних дебатах йдеться що українці ведуть «європейську війну». Але процес інтеграції чи асоціації з ЄС означає валорізацію східної периферії як резервуара дешевої робочої сили, обмеження трудових прав, наступ на колективні переговори та прекаризацію праці та життя, ієрархізацію європейського простору за «ступенями білість» і накладення расистських ієрархій серед мігрантів і біженців відповідно до кольору їх шкіри та націоналістичних інтересів приймаючих країн (наприклад, відштовхування на польсько-білоруському кордоні; на Балканах; у Середземномор’ї; угоди між ЄС та Туреччиною). Наша проблема полягає в тому, як не бути задушеним у битві між жорстоким авторитаризмом Путіна, з одного боку, і європейським неоліберальним проектом, з іншого. Ми звертаємо увагу на безперервну «війну проти бідних», яка серйозно урізає життя нестабільних та неформальних працівників. Як і в багатьох інших місцях світу, так і в попередні епохи, війна використовується на можливість для неоліберальних реформ в Україні. Трудова реформа, аграрне законодавство та закон про прокуратуру узгоджують план «побудови кращих типів неоліберальних реформ». Наприклад, Centre for Economic Policy Research (Центр Досліджень Економічної Політики) представляє реконструкцію України як «унікальну можливість відбудувати країну сучасним, безпечним і європоцентричним способом», дерадянізувати державну політику та громадський простір (такі як реформи «шокової терапії» 90-х), в той час як він черпає інспірацію з «реконструкції» після інших військових підприємств, таких як війни в Іраку та Афганістані. Післявоєнна відбудова стане простором битви між різними суспільними рухами, джерелами та типами інвестиційного капіталу, шляхами державної політики. Не тільки ЄС залучений, а й кошти МВФ будуть виділені, обумовлені неоліберальними умовами. Світовий капітал уже залучений: інвестиційні фонди нерухомості на своїх платформах заявляють, що хочуть підтримати реконструкцію, водночас купуючи дуже дешеву землю в Україні, для майбутніх прибуткових забудов в країні.

– Війна змінює умови перебування мігрантів у Європі та за її межами. У Росії з 1 мільйона біженців від війни 2014 року дуже мало (0,2%) отримали юридичний статус переміщення; решта біженців були змушені прийняти інші статуси. Багато людей, переміщених через війну на Східні Україні, були депортовані до Росії, і є звинувачення у примусовому переміщенню українських дітей у рамках нібито гуманітарної допомоги Україні. Групи в мережі E.A.S.T. вже знають про такі труднощі з попередніх чи поточних воєн, таких як війна в Сирії: наприклад, у Туреччині 95 000 біженців мають 90-денну візу і не мають статусу біженця. Ідентифікація східноєвропейських жінок із сексуальними жертвами була відновлена ​​хвилею біженців та зростанням насильства проти них. В Італії війна збіднює грошові перекази та заробітну плату мігрантів – більшість із яких є основними працівниками, і особливо жінками – які перебувають у країні багато років і зараз помагають своїх друзів та родичів, які втікають. Інституційний расизм вже націлюває українських біженців під шантажем посвідки на проживання, яка пов’язує їхнє життя з трудовими контрактами. Неоліберальний режим ЄС протиставляє біженців один проти одного, змушені змагатися за роботу в неадекватних умовах, за нестабільну заробітну плату та за можливість отримання дозволів. В Італії є величезні труднощі з отриманням віз, якщо не громадянином ЄС, через довгі черги; безкоштовні прийоми до візових відділень тепер зарезервовані для українських біженців, інакше тільки можливо отримати дуже дорогих прийом. У зв’язку з цим посилюються расизм та нові ієрархії серед нестабільних груп, наприклад ромів. У Болгарії біженців розмістили в готелях, а власники отримували на це державні кошти. Але оскільки ця державна допомога була запланована до 31 травня, зараз ситуація хаотична: людей переселяють на зимові туристичні курорти, які, на відміну від приморських готелів, знаходяться далеко від закладів здоров’я та догляду дітей, та можливостей пошуку робота дуже обмежена; інших безпосередньо поміщають у ті самі табори біженців, де біженці з Сирії, Афганістану та Північної Африки роками боролися у надзвичайно поганих умовах; деякі залишаються без варіантів житла. Саме тому зараз більше українців покидають Болгарію та повертаються до України, ніж приїжджають до країни шукати притулки. Як і в інших країнах, у Чехії немає конкретного плану допомоги біженцям, і біженці без інших варіантів вже повертаються назад до України. Але ті хто не зможуть залишуться, і виникне гостра потреба брати участь у довгострокових політичних діях з мігрантами, заради свободи всіх людей, які пересуваються.

– Заробітна плата, ціни на енергоносії, екологічна криза. Висока інфляція зміцнює владу над робочої сили, і мільйони людей по б світі, особливо на Глобальному Півдні, ризикують померти від голоду через спекуляції цінами на продукти харчування та енергоносії. У Росії війна означає що все скорочене: освіта, охорона здоров`я, і.т.д., навіть поперед війни. Існують тяжкі економічні наслідки для людей у ​​Східній Європі та балканських країнах, які застрягли між конфліктуючими державами (Росія, НАТО, ЄС) і, відповідно, охоплені вимогами капіталу продовжувати отримування прибуток протягом війни. У практичному плані це означає дефіцит бензини, недоступні ціни на основні продукти та подальші обмеження мобільності – там, де пандемія вже ускладнила пересування мігрантів. Україна важлива для Росії частково як транзитною маршруткою для експорту російського газу. Одночасно залежністю Європи на викопного палива обмежує здатність Заходу реагувати до Путіна. Замість відходити від видобутку, паливодобувна промисловість використовує війну в Україні, щоб вимагати збільшення видобутку і часто використовує більш екологічно небезпечні методи (наприклад, гідравлічний розрив сланцевого газу або експериментальні атомні електростанції). Припинення залежності від викопного палива означало б обійти російську агресію в Україні, а також в інших державах з багатими ресурсами таких як Саудівська Аравія, яка застосовує насильство без міжнародних наслідків через свою міцну економічну позицію як експортер нафти; і переселенсько–колоніальні держави, такі як Канада та США, які займаються видобутком ресурсів через переміщення та позбавлення власності корінних народів. Зрештою, негативні наслідки видобутку ресурсів та зміни клімату несуть бідні та знедолені громади, і на плечах жінок по світі. Прискорення зеленого переходу, припинення залежності від викопного палива та боротьба зі зміною клімату є проблемою робітничого класу. Тому вона повинна бути супроводжувана значною політикою, щоб зменшити її соціально-економічні витрати.

Ці складні умови ставлять завдання створити політичну комунікацію між усіма, хто переживає безпосередні наслідки війни в Україні, де війна означає не лише масові вбивства та зґвалтування, а й інструменталізується урядом для прийняття трудова реформа в тиші; на кордонах і в країнах прийому, де нав’язуються нові ієрархії серед мігрантів; на ринку праці ЄС, де робітників змушують будувати військову техніку, яка буде використовуватися для вбивства інших людей, приносячи високі прибутки «оборонній промисловості»; на робочих місцях і в повсякденному житті, де вищі ціни означають нижчу заробітну плату, нижчі грошові перекази, і де мігранти, які давно несуть тягар прийому сім’ї та друзів із зон, що постраждали від війни.